Доброго дня!

Мене звати Максим Чепов. Я народився та виріс в українському місті Миколаїв. З травня 2022 року керую гуманітарною місією "Шлях Милості" в Україні.

Коли почалася війна, я вивіз дружину та дочку з-під обстрілів. Ми попрощалися на кордоні, дружина пересіла за кермо і повезла нашу дочку подалі від жахів війни.

А я пішов пішки назад. Що чекало на мене попереду? Невідомість. І було зовсім незрозуміло, як довго триватиме це безумство. Але на той момент я точно знав, що йду служити. Але як, якщо я давно позбавився навіть своїх рушниць для подводного полювання та боксерських рукавичок, а останні роки свого життя будував свій світогляд на принципах ненасильства, гармонії з собою та з навколишнім світом, з відчуттям Бога у душі та навколо?

І ось війна...

Безглузда агресія, раптові руйнування, розбиті плани, загальна паніка та людський біль, який я бачив лише в кіно. Як поєднати мої довоєнні переконання пацифіста з ситуацією, в якій я опинився?

У цих роздумах я прийшов до Храму у Львові, тому що залізничний вокзал мого міста вже був зруйнований, а дороги обстрілювалися та транспортне сполучення припинилося. У Храмі я попросив зайняти мої руки чимось важким, щоб вони не тяглися до зброї. Мені дали кувалду, якою я деякий час ламав дошки для опалення. Потім запропонували зайнятися складом. До Храму надходила гуманітарна допомога, яка розподілялася по постраждалим містам. І я, закидаючи мішок борошна на рівень грудей, відчув себе затребуваним. Тому що це було чоловіче заняття. Тому що мій диплом юриста з відзнакою, бізнес досвід, технічні навички, спортивні досягнення та творчі здібності в цей час були мізерні в порівнянні з тарілкою гарячої каші для людини, яка залишилася без даху над головою.

І ми готували. З молитвою. Надихнуті ідеями всесвітньої організації "Food for Life". І роздавали. Багато. Безкоштовно. На залізничному вокзалі, на пунктах перепустки, у притулках для біженців.

Скільки ж болю я встиг побачити за ці кілька місяців в очах людей! Скільки ж подяки я встиг за цей час отримати... Це було набагато більше, ніж за всі 45 років мого життя.

Так формувалися ідеї "Віддаючи, ми отримуємо" та "Кожен може". Так виникало відчуття щастя від служіння не за гроші та славу, а із співчуття та заради вищих цілей, допомогаючи нужденним. Адже навіть коли я отримав травму хребта і зранку без сторонньої допомоги не міг вилазити зі спального мішка, я все одно був щасливий. Щасливий тим, що мій біль не марний. Щасливий тим, що мені випала дивовижна можливість реалізувати на практиці все те, що я встиг прочитати в Писаннях і почути від мудреців. Говорять, що біди приходять до нас тоді, коли необхідно щось переосмислити та змінити. І я змінював...

Потім було відрядження з гуманітарним конвоєм до Чернігова, руйнування якого ще більше загартували мене в прагненні допомагати людям. Потім у мій рідний прифронтовий Миколаїв, де в кранах не було води, а літні люди з п'ятої ранку вишиковувалися у величезну чергу, щоб через чотири години отримати буханець хліба.

Одного разу цим людям ми з друзями у форматі проекту "Їжа Життя" втрьох роздали більше тисячи порцій їжі за сорок хвилин. Думаю, це і було тією точкою неповернення у моїй свідомості, коли я насправді став волонтером.

За переконаннями. За призначенням. За Божою Милістю.