Доброго дня. Мене звати Ганна, в мене є донька Соня, якій 8 років. З самого дитинства я весь час хотіла нагодувати голодних, мріяла про притулок для тварин, запитувала навіщо вбивати тваринок, якщо так багато смачної їжі, окрім м'яса. Коли я стала дорослою, почала подорожувати і це мені дуже сподобалося, але не зважаючи на це, я дуже люблю свій дім, затишок в ньому, та садочок біля дому. Люблю приймати гостей.

На протязі всього мого життя я намагалася допомагати іншим. На початку нашого знайомства з чоловіком, я готувала їжу для тварин, що живуть на вулиці і ми розвозили її машиною. З донькою ми часто готували їжу і роздавали людям на вулиці. І взагалі з дитинства пам'ятаю бабусині слова "В руки того хто дає, завжди Господь дасть!".

24 лютого о шостій ранку мене розбудив чоловік словами: "Вставай, треба збиратися... почалася війна..." Весь день я провела в дзвінках близьким з питанням, хто виїжджає?, ледве стримуючи сльози, щоб донька нічого не зрозуміла. Збирала речі за принципом: це знадобиться, а це шкода, щоб розбомбили... Потім розвезла їжу з холодильника близьким, хто залишається, попрощалася з мамою (бо вона їхати відмовилася)... І рівно о шостій вечора ми сіли в машину і поїхали від рідного дому. Це було дуже непросто, але десь в голові весь час мерехтіла думка, пересидимо десь в Угорщині в хостелі днів 10,поки все вгамується і повернемося. Але той час, перші дні війни поки ми їхали до кордону, новини змінювалися щохвилини і вже перетинаючи кордон, ми розуміли, що це скінчиться далеко не через 10 днів. З чоловіком обійнялися 28 лютого десь о п'ятій ранку, я сіла за кермо свого авто і повезла доньку у безпечне місце. Біль у серці, тривога на душі, патріотична музика з динаміків і Добрі-добрі люди на нашому шляху. Поки ми їхали нам зустрілося багато милосердя від інших, зовсім чужих для нас людей. В Угорщині, почувши нашу розмову з донькою, дві жінки купили нам великий пакунок з харчами. На моє питання, навіщо, вони відповіли, тому що у вас така ситуація в країні. В Словакії люди, побачивши машину з українськими номерами підійшли, постукали і почали розпитувати, чи хочемо ми їсти, чи потрібно нам заночувати, чи може ще якась допомога? Я відповіла, що все гаразд і у нас все є, і ми їдемо далі, а вони побачивши дитину у машині, всеодно принесли різних смаколиків. І таких випадків дуже багато було напротязі нашої дороги. Зараз ми в Швейцарії і тут нас прийняли, як рідних дітей. Хазяйка сім'ї в якій ми живемо навіть відвезла мене до перукарні напередодні мого дня народження за свій рахунок, сказавши, що для дівчат це дуже важливо.

Весь цей час, поки я з донькою шукала пристанку далеко від дому, мій чоловік в Україні служив людям, не на фронті, бо одним з наших основних принципів у сім'ї є принцип Ахімси -не насилля. Він почав допомагати в храмі у Львові, вони годували людей на вокзалі, що чекали на евакуаційні потяги та автобуси, потім були відрядження з цією ж місією в інші міста і так дійшло до рідного Миколаєва, де він залишився, щоб продовжувати місію вже на постійній основі. Так він став керівником благодійної організації "Шлях Милості". І звичайно ж я почала шукати можливості звідси допомагати йому там. Так що на разі в планах багато жіночих проектів для підтримки україночок з дітьми, що далеко від дому, і багато проектів для допомоги тим, хто лишився в Україні.